Головна сторінка Публікації Чому я був авангардистом?
Чому я був авангардистом?
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 11:07

В доперебудовчому Радянському Союзі існувала державна стилістична цензура: це коли відомі інстанції вирішували на предмет «пущать – не пущать» долю тих мистецьких творів, у яких, на думку мистецтвознавців у штатському, використовувалися "ідеологічно чужі» або підозрілі засоби виразності. Тобто – звуки, барви, рухи та способи їх сполучення, притаманні т.зв. «буржуазному» мистецтву, яке за визначенням мало бути глибоко ворожим радянському народові. А хто так не вважав, оголошувався ворогом народу та ідеологічним диверсантом. У живописі боролися з абстракціонізмом та сюрреалізмом, в літературі – з леттризмом та "конкретною поезією", в театрі – із хеппенінгом і «театром абсурду» (звісно, я назвав лише деякі об'єкти поборювання)…

Що ж до музики, тут, мабуть, важче згадати те, із чим влада не боролася, аніж навпаки. Щоправда, західна музика розвивалася настільки стрімко, що захекані ідеологічні оборонці СРСР ледь встигали визначити черговий об’єкт всенародної боротьби. То боролися з атоналізмом, то із додекафонією, а потім настала черга алеаторики, сонористики, «конкретної музики», «електронної музики» та інших страхітливих диверсійних підступів «загниваючого Заходу» проти «прогресивного людства». Так тривало десь до середини 70-х, коли Радянський Союз, остаточно зневірений у можливості переможної ходи соціалізму у світовому масштабі (певне, що під власним проводом), змушений був шукати по світах яких завгодно друзів й погоджуватись на будь-які умови цієї дружби. Коли серед друзів опинився італійський комуніст-алеаторик-сонорист Луїджі Ноно, а заразом і американський комуніст-хуліган й типовий рок’н’рольник Дин Рід, довелося принити «всенародну боротьбу» не лише з алеаторикою й сонористикою, але й з рок’н’ролом (фантастика, панове!). Щоправда, «советские товарищи» не забарилися на зустрічну вимогу: «авангардові» засоби виразності мусили неодмінно сполучалися із «соціалістичним змістом». Тож, як там ні як, але відтоді радянська стилістична цензура ганебно зійшла на пси. А ще років за 10 така саме доля спіткала й «соціалістичний зміст» (чи то пак «соціалістичний реалізм»).

На жаль, мені випало навчатися в музичному училищі саме в ті роки, коли радянська стилістична цензура агонізувала і в стані агонійного марення ще удавала свою всесильність та незнищенність. Йдеться про початок 70-х.

Нема де правди діти, та в моїй юнацькій душі щира переконаність у правоті комуністичних ідей (бо інших не знав) сполучалася з не вельми приязним ставленням до «практики соціалістичного будівництва». Оскільки ж висловлювати цю неприязнь відверто й вербально означало здобути «вовчий квиток» (це я, хвала провидінню, на той час теж усвідомив), залишалося висловлюватися в якийсь інший спосіб. І тут езопова мова авангардової музики стала справді манною небесною… Щоправда, це теж був ризик, але – о, щастя, пробі! – на той час у Москві та Ленінграді, від кінця 50-х років призначених на роль вітрини соціалізму, що мала переконливо розвінчувати ворожі вигадки про начебто відсутність свободи творчості в СРСР, почали плекати й зразково-показових «радянських авангардистів», чільне місце з-поміж яких посів Родіон Щедрін. Попри неписане правило non licet bovi, все ж було, ким затулитися в разі чого: мовляв, таку музику сам Родіон Щедрін пише! Ба більше: сам голова Спілки композиторів Тихон Хренников свій Другий фортепіанний концерт розпочав додекафонною темою. А це ж – найрадянськіший з усіх радянських композиторів! Тож, хто наважиться оголосити Олександра Різника антирадянщиком лише за те, що він послуговується додекафонією, ризикує звинуватити в антирадянщині й Хренникова зі Щедріним! А це вже, даруйте, політичний наклеп на видатних діячів радянського мистецтва!

Тобто, розпочавши творчу кар’єру хуліганським гвалтуванням клавіатури училищних піянін чимось септ-кварт-кластеровим (і неодмінно між півпарами уроків історії та російської літератури), я небавом усерйоз вирішив стати композитором, навіть не підозрюючи, що моя музика народилася від таємничого доторку дулі до кишені та подальшої еманації виниклих звуків робом доступного старанному учневі «глієрівки» арсеналу композиторської техніки. Мій творчий батько Валерій Давидович Подвала (царство йому небесне) все це чудово розумів, раз по раз приправляючи захоплення моїми творчими успіхами легенькими ідейно-політичними прочуханами, а десь на 3-му курсі навіть дав послухати платівку зовсім не шанованого радянським офіціозом Кшиштофа Пендерецького (при цьому, про всяк випадок, приповідаючи, буцім-то «радянський композитор такої музики писати не повинен, але слухати мусить – щоб знати, як йому не слід писати»). І мені здавалося, що всі викладачі з музичної композиції такі самі доброзичливі, інтелігентні та в міру відверті, як Подвала… Гай-гай! Якби я бум знав, що в тій країні хоч греблю гати було блискучих «спеців» по дулях та кишенях – і жодної тобі доброзичливості. А справжній бомонд цієї публіки саме у 1975 році збереться у приймальній комісії композиторського відділення Київської консерваторії! Добре, що Подвала вчасно відмовив вступати. А Юрій Іщенко був іще відвертішим: «Ви одержите не лише двійку, але й купу політичних неприємностей!» (дякую Вам доземно, Юрію Яковичу!).

От таким чином, у 19-річному віці, закінчилася моя композиторська кар’єра. Довелося перекваліфікуватися спочатку в музикознавці, а потім іще в когось. Але мораль тут зовсім не в мені та не в моїй творчій долі:

Щиро співчуваю українській творчій молоді, для якої музичний авангард і постмодерн – не більше, ніж авангард і постмодерн. І радію за митців старшого віку, у чиїй свідомості ці явища чіпко конотовані духом протидії ідеологічному маразму тоталітарного режиму.

P.s. До речі, дехто з пострадянських сусідів відновлює державні худради. Не виключено, що почнуть із постмодерну - в розумінні "всенародної боротьби", звісно.

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

© Олександр Різник, Київ - 2010 р.