Головна сторінка Публікації Глобалізація і класична музика
Глобалізація і класична музика
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 11:03

Наразі поговоримо про дві речі – про глобалізацію та радянську владу.

Ті, хто в пострадянському просторі найбільше любить дискутувати про глобалізацію в культурі, чомусь ладні зводити її виключно до культури розважальної. Чому так, стає зрозумілим, коли вглядаєшся в їхню соціальну та професійну приналежність: фактично це дискусії між «етнографами» та «комерсантами» (обидва поняття умовні, оскільки втягують в себе і представників суміжних сфер діяльності, передусім письменників, які пишуть «національними», тобто не-світовими мовами, діячів «національних» - зрозуміло, за мовою, а не за статусом – театрів, просто «національно стурбованих» людей із претензією на історичну ерудованість, політиків, які маніпулюють цією стурбованістю тощо). Мотивів таких розмов здебільшого два й обидва явно негативістські: з одного боку - нерозуміння «глобального» світу і неготовність життя в ньому (звідси й хвороблива «оборона свого»), з іншого – «чорна», без жодної духовної «підкладки» заздрість до тих націй та культур, які склали основу й стрижень глобального культурного простору, власне, зініціювали й уможливили його виникнення як такого. Зрозуміло, обидві групи експлуатують гасло «триматися свого», але якщо перші цілком щирі у своїх думках та почуваннях, то другі – виразні циники, справжнім сенсом чийого «антиглобалізму» є міщансько-двірницько-стукачеське «чому вони, а не ми?!». Не будемо далі конкретизувати, хто є хто, бо тема в нас інша.

А тема нашої розмови – класична музика як складова «глобального» (тобто всесвітнього) культурного простору. Внесення такого мотиву в дискусії про глобалізацію здатне дещо скоригувати їхню теперішню тональність, заразом присадивши затятість доморощених «глобаломахів».

І ось чому: розгляд всесвітньої мистецької класики як важливої складової «глобальної» культури дозволяє розглядати останню як універсальну поліфункціональну культурну систему, на одному полюсі якої – «індустрія розваг» зі своїми численними складниками, на іншому – «серйозне» або ж «академічне», «високе» мистецтво.

Опоненти слушно зауважать: мовляв, кожен світовий геній чи то в музиці, чи то в живописі, чи то в кіно репрезентує певну національну культуру й без неї ніколи б не склався як митець абощо. Не заперечую, що це так, але чому тоді музика Й.Баха, В.Моцарта, Ф.Шопена чи П.Чайковського однаково близька й поціновувана людьми різних націй, чому саме на ній упродовж століть виховуються професійні «академічні» музиканти всіх країн світу (включаючи найекзотичніші), а основу репертуару симфонічних оркестрів та оперних театрів цих країн також складає саме ця, «глобальна» музика?

На жаль, в однобокому іміджі «розважальності», «шоу-біз-попкорновості» «глобальної» культури чималою мірою винні її промоутери: можливо тому, що погоду тут роблять ті, кому матеріальний зиск дорожчий за культуру та духовність, не останню роль відіграє й наша пострадянська бідність, яка не дозволяє вийти на масові обшири «серйозному» мистецтву… Виправдань може бути безліч, але факт той, що українська молодь нині живе з музикою Мадонни, Елтона Джона, Селін Діон, але живе без Баха, Моцарта, Бетховена і Шопена, вона живе без музики, здатної виховати шляхетну, мислячу людину, наділену глибокими почуттями та вдумливим, відповідальним ставленням до життя. І в цьому, як на мій погляд, криється анітрохи не менша небезпека для нашого культурного майбутнього, аніж «небажання триматися свого» (хоча важливість «дотримування свого» я теж анітрохи не ладен применшувати). Тепер про радянську владу, оскільки класичну музику вона досить толерувала, хоча й у досить дивний спосіб…

В марксистській ідеології, якщо читати праці її батьків-засновників без фанатизму, було декілька чудових постулатів, зокрема, виховання наукового світогляду та плекання любові до «серйозного» мистецтва, яке цьому світоглядові суголосне, ба більше – «засвоєння всього кращого у світовій культурі», тобто культурний інтернаціоналізм. Нема де правди діти, але ці постулати діяли й у Радянському Союзі, навіть масштабно втілювалися у життя: згадаймо численні «культпоходи» (часом не без адмінпримусу) в театри, на концерти симфонічної музики чи на художні виставки, виступи артистів та музикантів у трудових колективах, культ «серйозної» музики на радіо і телебаченні (зрозуміло, радянському). А платівок! А книжок про музику! Купуй - не хочу! Що ж до «високого» культурного інтернаціоналізму, то на нього не піднялася рука навіть у сталінських «соколів», коли на межі 40-50-х років радянський «ідеологічний корабель» розгортався у виразно великоруський бік (хоча, кажуть, догідливі апаратники тоді вже підготували проект «прєдпісанія», яким мали враз покінчити з усілякими бахами-бетховеними та іншими моцАртами, але Батько Сталін був зайнятий важливішими справами і невдовзі взагалі віддав комусь душу).

Проте високопафосні та ейфорійно-сомнамбулічні (в дискурсі Віри Павлівни) комуністичні постулати наражалися на мур вельми незугарної радянської повсякденності, справжніми розпорядниками якої були люди, досить далекі від високих ідей – товариші-бюрократи. Не виключено, що головна причина тут криється у якійсь фундаментальній ущербності людської природи, коли ті, хто пробивається до влади, неодмінно мають намір жити краще за тих, хто не при владі. Й при тому зробити так, щоб «суспільний загал» про ці наміри якомога менше знав, тобто був якомога менш розумним, а краще зовсім нерозумним, некультурним і неосвіченим. Проте в СРСР була, як то кажуть, своя радянська специфіка: найбільше, чого боявся радянський бюрократ, то це самого себе, особливо тих ідеологічних постулатів, якими він оборонявся від суспільства (цей пес і справді ладний був погризти якого хочете господаря). А боятися було чого: людина, вихована в любові до науки й «високого» мистецтва – це людина, наділена вкрай незручними для товариша-бюрократа якостями (див. абзац 5). Уявімо собі, що марксистські культурно-виховні ідеологеми справді втілилися би в життя… Три крапки тут невипадкові, бо саме в них криється колапс тоталітаризму: адже витворене у згаданій спосіб суспільство для радянського бюрократа було би втрачене назавжди. Й тому цю колізійну розщепленість між «бренністю буття» та «режимними» догмами він блискуче вирішував у випробуваний радянський спосіб – у спосіб ПРОФАНАЦІЇ: культури, науки, самого життя-буття (крім свого власного, звісно).

До речі, радянізація теж була різновидом глобалізації, бо теж претендувала на всесвітність: «переможна хода соціалізму» мала охопити усю планету, внаслідок чого на всій планеті мала запанувати соціалістична (себто радянська) культура. Але не судилося! Й фіаскери від радянізму стали чи не найзатятішими «антиглобалістами»: «Не доставайся же ты никому!»

Ми, люди старшо-середнього віку, хочу й прожили молодість у профанованому культурному просторі, але в ньому звучали Моцарт і Бах. Молодь Незалежної України живе у «справжньому» глобалізованому просторі, тобто без Баха й Моцарта взагалі. А хотілося би по-іншому: щоб радянізм зник, а Бах і Моцарт залишилися! Гадаю, під впливом самої такої «глобальної» культури «дотримування свого» стало би куди шляхетнішим та інтелектуальнішим, а заразом і менш галасливим та поверхово-затятим.

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

© Олександр Різник, Київ - 2010 р.