Головна сторінка Публікації Як музикознавець бардів перевиховував
Як музикознавець бардів перевиховував
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 10:58

Мій знайомий музикознавець був космополитом. Він дбав за ціле людство, воліючи бачити його розумним, красивим, чесним і культурним. Саме таким, на його думку, мала зробити людство… класична музика. Вона була для нього не лише професією, - вона йому замінювала Бога (бо ж був людиною радянською, а отже…). І прагнув він, аби для всіх людей планети класична музика була тим самим. Потрібно лишень, аби кожен сутній світу цього сапієнс навчився не лише любити-отже-слухати музику, але й любити-отже-творити її – натхненно і святодійно, вільно пануючи над розмаєм звуків.

Але цілком щирі прагнення мого знайомого наражалися на той незугарний факт, що переважна більшість населення Планети, включно із «найчитаючим у світі» СРСР, була до «нудної класики» геть байдужою. І це завдавало нашому героєві найбільших страждань.

Одного чудового дня наш прозеліт, чи не цілком зневірений щодо втілення своїх месійних намірів, цілком випадково познайомився з гуртом бардів, а вони, своєю чергою, відкрили йому очі на цілий пласт культури, що називався тоді «авторська пісня». Уявляєте собі, вони, аматори, відкрили очі йому, музикознавцеві! Не можу сказати, що мій знайомий аж надто був захоплений творчістю бардів, скоріше навпаки – їхню музику без фанатизму називав «дилетантською примітивщиною». Але щось йому в цих піснях та в самому соціумі їхніх шанувальників видалося досить симпатичним: потяг до «високої» поезії, до творчого змагання, а найбільше, мабуть, те, що це була пісня для розумних людей у розумному стані. Еврика! Та ж у цій «примітивній» на позір пісеньці крилася колосальна потенція навернути бодай якусь частку «дорослого суспільства» до «серйозної» музики! Адже у «класики» й бардів – одна й та сама, вдумлива, шляхетна аудиторія! Треба лише навчити бардів справжньої музики – і тоді їхні пісні стануть аріями!

Осяяний цим несподіваним відкриттям, наш герой стрімголов поринув у втілення свого задуму. Спершу він «злився з масою» (зрозуміло – з масою бардівською): став на очах у пересічних «бардолюбів» навчатися грі на гітарі й демонструвати у тій науці карколомні успіхи, розпочав писати «розумні» вірші, яких раніш зроду не писав, і разом з усіма співати твори улюблених бардів, надаючи цьому процесу вигляду захопливого шоу. Мовляв, я такий саме як ви, я – один з-поміж вас, і ви, кожен з вас здатен стати таким, як я! А ще він добре затямив з науки, що радянські люди ще вірять у дива, зачудовуються волхвівськими й шаманськими діями та чимось подібним…

Успішно здолавши етап «вростання в масу», наш герой заповзявся другим етапом – «вихованням маси», розпочавши урізноманітнювати стилістику, застосовуючи атоналізм, розмаїту фактуру, наскрізні форми, навіть творення пісень на вірлібри (певна річ, власного витворення). Більше того, став агітувати інших бардів писати саме так, як він, вишукував у творчості інших бардів «міліграми радію» цікавої (на його естетський погляд) музики і ставив їх у приклад іншим авторам, у яких ці «міліграми» допоки відсутні. Йому хотілося спровокувати новий напрямок бардівської творчості, стати таким собі Еріком Саті від авторської пісні, який би проклав стежку для появи власних Дебюссі, Равеля, Онеггера…

Зрештою, на грунті бардівської пісні мріялося йому створити щось більше, осяжніше - альтернативний музичний академізм, залучивши до цієї епохальної дії «широкі маси»…

Але отут на дорозі мого знайомого почали бучно зростати такі терни, про існування яких не здогадувався навіть його витончений інтелект. Зніяковіння та часом роздратування бардів було чи не найм’якішою реакцією на увесь його естетський прозелітизм. Аж от, коли певні персони при певних посадах і з певними повноваженнями – і зовсім не з бардівського середовища – стали без жодних сантиментів закидати нашому героєві, що, виявляється, саме завдяки таким «розумникам», як він, люди з колгоспів тікають, на заводах хронічний дефіцит кадрів, двірники поспіль п’яниці, зате всі гамузом пнуться в інтелігенти, і все це підриває радянську економіку, а отже є диверсією проти соціалістичної Батьківщини, ставало, самі розумієте, як! Мій музикознавець стоїчно захищався власною мистецькою ерудицією та цитуванням батьків марксизму-ленінізму, як-от виховання наукового світогляду, творче ставлення до життя, «мистецтво належить народу» etc., але у відповідь лунало убивче: мовляв, вороги соціалізму теж полюбляють цитувати Маркса і Леніна…

На щастя, невдовзі розпочалася Перебудова – сподіваний парадайз вільнолюбивого інтелектуала, сторіки безборонних ілюзій, натхненний політ меломана, якому в своїй любові не слід оглядатися ні на кого, крім самого себе!..

Але Перебудова дала свободу набагато ширшу: любити – і не любити, слухати – і не слухати, вчитися – і не вчитися, бути шляхетним – і бути хамом. Смертельний герць месіанічних абсолютів, схоже, змінювався звичайним співжиттям нішевих ідей. І сказали тоді барди моэму знайомому:

- Ми теж любимо класичну музику, але пишемо бардівську пісню. Ми теж хочемо зробити людство розумним, красивим і шляхетним, але робимо це засобами свого мистецтва. І ми, і ти робимо одну справу, але зрозумій і ти нас!

А потім ще додали:

- До речі, тоталітарні режими теж плекали класику, але не за те, що вона класика, а лише ТОМУ, ЩО… От за Гітлера плекали любов до німецької музики ТОМУ, ЩО вона німецька, а не тому, що – музика; за «совєтів» плекали радянську – ТОМУ, ЩО вона радянська, і не більше. До речі, ти теж плекаєш цю музику ТОМУ, ЩО мрієш її засобами перевиховати людство. А де ж любов до музики як такої, без будь-яких «тому що»?..

Гадки не маю, куди подівся мій знайомий-музикознавець, що з ним тепер і як. Але, як на мене, в полеміці з бардами варто було поводитися, з одного боку, толерантніше, з іншого боку - впевненіше. Слід було всіляко підтримувати прагнення бардів до високої поезії та виховання глибинної шляхетності в людині. З іншого боку - незворушно стояти на тому, що будь-яка недбалість, несмак у мистецтві зводять нанівець усі його високі поривання. Пісня, наче птах, має два крила: слово і музика. Як би вправно, пружно і витончено не вигравало одне з них, кволість і ледачість іншого зроблять політ неможливим! І жоден техніко-композиторський вишкіл справі не зарадить, коли "мірилом смаку" є несмак.

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

© Олександр Різник, Київ - 2010 р.