Головна сторінка Публікації Про ностальгію за “радянським минулим”
Про ностальгію за “радянським минулим”
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 10:49

Багато дехто ностальгує за радянською епохою. Але чи за одним і тим самим ностальгують ці люди? Й чи завжди ми справедливі в оцінці їхніх поглядів?

На мій погляд, в понятті “радянське” є принаймні два досить відмінних смисли. Перший з них – смисл ідеологічний, чітко пов’язаний з комуністичною ідеологією, однопартійною системою влади, державною плановою економікою, жорстко-репресивним режимом щодо політичного “інакодумства” – тобто з усім тим, що нині має назву “радянський тоталітарний режим”. Інший смисл – хронотопічний, пов’язаний із конкретною країною – СРСР – і вбирає в себе всі реалії повсякденним життя цієї країні (навіть ті, що з погляду ідеологічного зовсім не були “радянськими”).

Зізнаюся, що я теж часом “блукаю думкою і почуттями” по радянських часах, ностальгійно спогадуючи свіжий вітер пісень В.Висоцького, Б.Окуджави і раннього А.Макаревича, масове паломництво на концерти Святослава Ріхтера, Давида Ойстраха й Рудольфа Баршая, сповнені “містики майбуття” гарячі студентські дискусії про авангардове мистецтво, “джем-сейшни” у вишукано інтелігентному товаристві, коли ми наперебій читали одне одному високу поезію, співали бардівських пісень і вправлялися у джазовій імпровізації, коли у нас виростали крила і ми стреміли злетом у Прекрасне й Талановите... Але я ніколи не тужу й не тужитиму за численними “політгодинами” й “політзаняттями” з нудними і брехливими лекторами-інформаторами, за пустопорожніми парт-комсомольськими “заходами” із неодмінними “представниками згори”, які асоціювалися не інакше, як з поліційними бульдогами, що паскудять у храмі мистецтва; ніколи не тужитиму за епохою, коли будь-який заздрісник міг елементарно “перекрити кисень” будь-якій талановитій людині, написавши політичний донос у всевидющі “органи”, коли наукові й мистецькі установи всуціль, неначе зозулячі пташенята, заповнювали горезвісні ДОРи, ЖОРи й ЛОРи, створюючи нестерпно задушливу атмосферу для тих, хто щиро прагнув служити музам...

Були в тій країні й цілковито переконані борці за багатопартійну парламентську демократію, свободу слова й підприємництва, які, проте, навіть думки не припускали про найменшу зміну її кордонів (хіба що в бік розширення). Були й соціалісти-романтики, які для досягнення “світлих ідеалів” вважали цілком достатнім замінити на керівних посадах “злодіїв” на “добродіїв”, а “сталінський репресанс” - на “соціалізм з людським обличчям” (аби переконатися в безмежній несхожості цих поглядів на соціалізм, порівняймо хоча б образ “світлого майбутнього” у творах радянських поетів-піснярів - В.Лебедєва-Кумача і Б.Окуджави). Пам’ятаю й скрушні слова мого ліберально-романтичного знайомого на схилку радянської доби: “Похоже, кошмар коммунизма сменяется кошмаром национализма... Но если общество не способно жить вне кошмара, не подобно ли оно самоубийце?!” Не маючи жодного наміру когось ідеалізувати чи демонізувати, маю наголосити лише на одному: радянське радянському – різниця, і чимала. А садовити всіх до одного човна, як це часто-густо роблять запеклі демонізатори радянської епохи та її “сучасних совкових вислідів”, принаймні неетично.

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

© Олександр Різник, Київ - 2010 р.