Головна сторінка Публікації Життя без утопії чи утопія без життя?
Життя без утопії чи утопія без життя?
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 10:17

Гомо став сапієнсом, коли в нього з’явилися ідеали – віра в інше, неодмінно краще життя… для себе. А далі все стало, наче в казці. Повірила людина у краще потойбічне життя – і виникли божества. Повірила у «світле майбутнє» - і виникли утопії. Повірила у можливість «вибитися в люди» (тобто позмагатися зі щасливцями, які вже нині живуть кращим життям) – і виникли куміри. Коли ж людина стала розумнішою, то засумнівалася в існуванні божеств. Коли спробувала збудувати «світле майбутнє», зневірилася і в утопіях. А коли доскочити «красивого життя» куміра стало конче марним, тут казка і скінчилася – сумно, хмарно і вочевидь.. Зрештою, наявність потойбічного життя неможливо ані довести, ані заперечити, бо воно – потойбічне. Досягти «світлого майбутнього» можливо лише через декілька/багато/безліч поколінь, тому «тут і зараз» ще нема кому затьмарити зорелику мрію сумливим повсякденням. Але неможливість дотягтися до куміра - аж надто реальна, і що вона реальніша, то більше мрійливий «антроп» почуває себе безпорадним, самотнім і скривдженим.

Але чому ж така сила людей, ніби рятуючись від самих себе, щосили чіпляється за віру в будь-що - в божества, в утопії, в кумірів, в речі, в прикмети, – навіть суто раціонально усвідомлюючи всю її абсурдність? Імовірно, на певному етапі історії спрацював закон емансипації: душевний стан, супутній вірі, відокремився (емансипувався) від самої віри й почав самочинно порядкувати внутрішнім світом людини, вона відчула, що перебувати у психологічному «стані віри», «віри заради самої віри» - простіше кажучи, «жити наче в казці» - звичніше, надійніше, затишніше, аніж жити «життям, яким воно є», тим більше, коли воно зовсім не казкове. «Здоровий глузд» їх лише дратує, бо порушує цей сновидний стан…

Кривавий тан конфліктів, фізичне вбивство мільйонів і соціальне упослідження десятків мільйонів «сапієнсів» лише за класово чи расово «неправильних» батьків, за «неправильні» віру, думки й почування – ось вона, ціна розбудови «тисячолітніх імперій», «расово чистих держав», «комуністичного завтра», єдиновірного суспільства чи будь-яких інших доскоків парадайзованого «панування у власній хаті», а зрештою - ціна протистояння тих, хто набув «здорового глузду» й тих, хто сомнамбулізований «станом віри». Навіть такий «нов-гав» інформоери, як-от амортизація зневіреності ілюзуванням «красивого життя» «тут і зараз» інвазією сльозо- і сексогінних деШОУк, трилерно-кілерно-великодержавного телегламур-муру чи рекламних «жуйко-ЗМІйок», створює хіба що ефект заливання хворого зубу крижаною водою.

От і спробуй не погодитися з нелюбим в Україні Олександром Дугіним, що «коли ідеї линуть вічним небом, вони не піддатні тлінню та ентропії. Щойно ж ідеї починають зреалізовуватися, вони одразу ж піддаються розкладу, гниттю й тліну» [1]. Або ж у заувагу більш любого нам Дж. Оруела про те, що у ХХ ст. спроби втілювати утопії спостерігалися частіше, ніж будь-коли [1].

Нині усе згадане зветься «світоглядна криза людства». Можна запопадливо додати: «у постмодерному дискурсі». Хоча вареників у сметані від того не побільшає. Втім, є люди, стурбовані тим (не варениками, звісно, а світоглядним майбутнім людства) не на жарт. Маю на увазі не завсідників електоральних побивалищ, не тих, хто ошаленіло «віроповчає» й отетеріло «віроповчається», а справжніх інтелектуалів, яким випало жити в трагічному двобої між турботою за долю людства й небезпекою втратити все, що вони особисто набули (адже втратити цікаву роботу для таких людей – незмірно болісніше від втрати великих грошей). Усі вони вірять у живильну, рятівну силу утопії.

Отже, надамо слово цим людям – відомим політикам та науковцям з різних цивілізаційних світів та із різними світоглядами:

Федеріко Майор Сарагоса, доктор біохімії, радник Президента Іспанії з освіти й науки;

Фернандо Аїнса, культуролог, літературознавець автор монографії «Реконструкція утопії» (1997 р.), Франція (народився в Уругваї);

Віталій Курінний, філософ і культуролог, експерт фонду «Центр політичної філософії», Росія (Москва), носій ліберальних політичних поглядів.

Тож, спробуймо в нашому уявному інтерв’ю з’ясувати позицію шановного товариства з таких питань:

1. Що ж таке утопія?

Федеріко Майор:

«Саме в той момент, коли з глухого кута здатен вивести лише вибух творчої енергії, скрізь говорять про смерть утопії. Чи виправданий цей суворий вирок? Чи правильно заперечувати утопію, її зореносну потугу, її спраглість абсолюту, її динамічність? Може й правду кажуть ті, хто пов’язують утопічне поривання з одвічно шаленим устремлінням людини вийти за межі сутнього, котре відроджується щоразу, як прагматизм посушує розум та загрузає у безплідній рутині?» [4, с.7].

Фернандо Аїнса:

«Яким чином систему авторитарної, вертикально організованої держави минулого привести у відповідність із панівним тепер економічним лібералізмом, запропонувавши при цьому щось ефективніше від звичайної корекції з боку суспільних механізмів? Саме в цьому й полягає, імовірно, найголовніше завдання утопії" [1, с. 193].

Віталій Курінний:

«В роки більш-менш благополучні домінує критика, в роки ж менш благополучні переважає інша форма сучасної суспільної думки - утопія. Принаймні, вона затребувана в ситуації розгубденості, в ситуації поруйнування існуючого порядку. Це стандартная схема, дію якої ми спостерігали впродовж останніх двох сотень років» [3].

Тут маємо ситуативно долучити до розмови вже заданого О.Дугіна, оскільки він досить слушно згадує про існування не лише позитивних, але й різко негативних утопій:

«Моторошна антилюдська утопія правила за підвалину фашистської та націонал-соціалістичної ідеологїї… В одній з книжок Лібенфельса поданий опис типового арійця: це «електрон Божий», тобто одномірна полярна істота, яка проектується наче промінь у земні світи… Запаморочені «електронами Божими», «мавпами Содому» та іншими аріософськими мареннями, фашисти, на жаль, знайшли в собі вдосталь сил, вдосталь волі, вдосталь організаторського хисту, аби завоювати більшу частину Європи. Безумовно, ця утопія була антилюдською» [1].

2. Якою Вам видається духовно-світоглядна картина постбіполярного (що настав опісля розпаду СРСР), відтак і «постутопічного» світу?

Федеріко Майор:

«Матеріальний добробут не гарантує відповідного духовного розвитку. Що більші накопичені знання, то менше мудрості в думках і діях» [4, с.8].

Фернандо Аїнса:

«Усе прямує до розв’язки, невпинно лунає звідусіль; попереду не вимальовується нічого нового, навіть ностальгії за минулим — і його міфологія поступово розчиняється у всезагальній зневірі. Ми втратили орієнтири, розчаровані, ошукані щодо власних надій, піддалися мілленаристському, а часом і апокаліптичному баченню історії — до цього нас підштовхує епоха, адже довкола ми бачимо дедалі новіші ознаки «порожнечі». У політичній, суспільній та економічній думці не залишається нічого, крім короткотермінових програм та проектів, базованих на реалізмі й прагматиці. Решта – ніби заніміла» [1, с. 186].

Віталій Курінний:

«Нині, в ситуації надзвичайно масштабного зрушення, найбільша проблема, з огляду на ідейний контекст, полягає в тому, що ми не бачимо, куди слід рухатися. Епоха либерализма добігла кінця, а що може надихати нас на работу в альтернативному напрямку – незрозуміло. Справа тут не в політекономії, а в наявності идеалу. СРСР зруйнувався, і потрібно було обрати напрямок руху. В Росії, на пострадянському просторі та в Китаї, за усієї своєрідності його розвитку, було обрано західний вектор – під цим вектором ми розуміємо рух до суспільства з ліберально-капіталістичним устроєм. І цей напрямок був практично безальтернативним. Нині, повторюю, перебуває в кризі сам взірець. Має місце помітна дезоріентація щодо типу суспільства, до якого ми маємо прагнути... [3].

У сучасних модернових суспільств є структурна особливість, пов’язана саме з їхньою зростаючою індивідуалізацією. Зворотній бік індивідуалізації – гранична невизначеність людського життя...

Коли розпочалася криза, всі придивлятися до лівих. Проте ліві жодної зрозумілої альтернативної програми не запропонували. В цій ситуації, коли немає альтернативи, почнуть «оклигувати» найархаїчніші інстинкти... Криза – це в сучасному соціумі для індивіда взагалі типовий стан, тому, що людина повсякчас перебуває в стані невизначеності, вона не може планувати власне життя, вона позбавлена тривалих перспектив. Теперішня криза лише оголила цю проблему, що становить наріжну особливість сучасного суспільства і завжди загрожує традиціоналістською відповіддю. Націоналістичні, релігійні та інші ідентичності жодним чином не зникли, більше того, вони вельми привабливі: вони і є тим прихистком, у якому індивід може сховатися від невизначеності»

3. Що далі? Якщо виникнуть нові утопії, якими вони будуть? Й чи потрібні вони?

Федеріко Майор:

«Утопія нашого часу виходитиме з розмаїття світу, з руху, притаманного сучасним кочовим соціумам, з принципу нестабільності – адже вона нероз’ємно пов’язана зі свободою вибору, передбачає сумнів у загальноприйнятих поняттях і в Павловських рефлексах, щоденне нагадування про те, що творчий акт здійснюється між світлом і пітьмою, у голові «людини, яка балансує на карнизі… Утопія нашого часу означає право будь-якої людини виходити за межі теперішнього, вдосконалюватися й конструктивно впливати на довколишній світ. Така утопія доступна кожному [виділення наше]. Вона стає обов’язком всіх жителів планети, особливо тих, кому пощастило народитися й зрости у благополучному середовищі» [4, с. 11].

«Людині слід надати необхідні знання та навички, але зовсім не задля того, щоб вона легко адаптувалася до ситуації, а задля того, щоб розвивала уяву і загострювала почуття реальності в умовах дедалі частішого вторгнення в наше життя чогось непередбаченого» [4, с. 12].

Фернандо Аїнса:

«Реконструкція утопії має супроводжуватися переосмисленням поняття про ідентичність. Традиційно підвалиною ідентичності було почуття причетності до певного спільного надбання (території, історії, мови, релігії, ритуалів та звичаїв). Мати ідентичність означало мати країну, місто, село чи навіть квартал, де поділений поміж усіма його насельниками простір здавався ідентичним — територія співпадала з кордонами держави, мови, релігії, етносу, тобто, усього, що символізувало собою "посвідчення особи"» [1, с. 198].

«Громадяни майбутніх утопій вже не будуть дисциплінованою та гомогенною людською масою, продуктом суспільства з яскраво визначеною та заданою "ідентичністю". Навпаки, вони будуть людьми змішаної крові, людьми втечі та вигнання, схильності до кочового життя, еміграції та розриву з корінням [виділення наші]; вони будуть нащадками тих "культурних втікачів", які певною мірою визначають і сучасну ідентичність. Тому й «географічне» місце майбутньої утопїї буде ще невизначенішим, ще "анідейнішим", ніж утопії минулого» [1, с. 201].

Можливо, саме через «анідейність» майбутньої утопії Ф.Аїнса шукає для неї прихистку у віртуальній реальності, тобто на «сьомому континенті» (саме так називали Інтернет у 90-і роки). Але…

«Зростання кількості та впливу електронних мереж не має притлумлювати того факту, що можливість "вільного плаву" у віртуальній реальності залишається привілеєм меншості, яка має доступ до відповідних технологічних засобів. А поряд із цією меншістю маса виключених з кибернетичного простору людей знаходить притулок у родовому й територіальному розумінні національної ідентичності, а часом і в етнічному та культурному фундаменталізмі: для них це єдиний захист від загрози розчинення в глобалізованому просторі» [1, с. 197]. Нагадаймо, що праця Ф.Аїнси вийшла друком у 90-і роки минулого століття – відтоді чисельність відвідувачів «сьомого континенту» навіть на пострадянських теренах зросла на порядки.

Віталій Курінний:

«Нагадаю слова Фукуями... Він говорить про те, що ефективне функціонування західного капіталізму грунтується не на абстрактних ринкових моделях, а діє лише за умов наявності певного соціального капіталу. Навряд чи криза сприятиме розвитку цього капиталу. За відсутності ясних, артикульованих цілей відбуватиметься експансія механизмів контролю, зростання бюрократичного апарату. Відповідно не може бути й політичного процесу, передбаченого ідеальною моделлю демократії… За відсутності жодної осмисленої суспільної перспективи на обрію завиднівся Оруэлл, але без ідеології. Контроль посилюється заради контролю» [3].

Наведені тексти написані не лише в різних країнах, але і в різний час. Якщо Ф.Аїнса і Ф.Майор карбували свою думку в 90-і роки, благословенні для індивідуальної підприємницької свободи та суголосних цьому ліберальних ідей, то росіяни – вже під час теперішньої фінансової кризи. Всі вони дивовижно одностайні у своєму розумінні утопії як неоціненного джерела духовного живлення суспільства, у своїй оцінці духовної кризи людства на межі ХХ-ХХІ століть (і Ф.Аїнса, і В.Курінний стривожено говорять як про світоглядну дезорієнтованість однієї частини людства, так і про «дзеркальну» щодо неї хворобливу наверненість іншої частини людства до світоглядної «архаїки» у вигляді релігійного фундаменталізму, агресивного націоналізму, не менш агресивного неокомунізму та інших ідейних течій, де людині відведено роль «гвинтика» та «гарматного м’яса»). Втім, цього не скажеш про їхнє бачення майбутнього. Високоповажні іспанець і француз сповнені безоглядного оптимізму щодо остаточної перемоги творчого завзяття, розумності, освіченості, толерантності, внутрішньої витонченості – тобто всього, що є «мірою людського в людині», а відтак і «суспільного в суспільстві» (щоправда, перемоги над чим?). Натомість В.Курінний сповнений такого доглибного песимізму, що навіть ухиляється від прогнозування перспектив, навіть самої можливості подальшої індивідуалістичної самоцінності людини, переводячи розмову в похмуре касандрування щодо бюрократичного всевладдя (будь-яку мислячу й совісливу людину, яка власною долею звідала радянську епоху, зрозуміти неважко).

А які утопії нині сутні в Україні? «Національна держава» зразка «весни народів» ХІХ ст.? «Світле радянське минуле»? «Великая, единая и неделимая… Россия»? «Європейський рай»? Як примирити, втолерувати ці, здебільшого взаємно несумісні, «високі цілі», що мають виразні ознаки утопій? Чи можливий в Україні державницький «поліутопічний синтез», здатний зцементувати співвітчизників? Поки що сам цей синтез здається найфантастичнішою з усіх утопій…

Та от «залаштунковий», але невсипущий О.Дугін підказує фінал нашої розмови:

«Людина - істота, яка невід’ємно, невідворотно пов’язана з утопією. Ми свідомі того, що багато дехто з нас не досягне вершини, багато дехто не дочекається навіть найменшого "підвищення", а дехто втратить навіть те, що має. Втім, якщо ми припинемо прагнути кудись у височінь, якщо ми випустимо цей утопічний обрій з нашої уваги, то ми згубно впадемо, опустимо руки й перетворимося на купу нікому не потрібного сміття» [2]. Але щодо сміття він трохи погарячкував.

P.s. Кажуть, людина без мрій – мавпа… До речі, хто сказав, що мавпа не здатна мріяти? А раптом вона мріє про те, як стати людиною? І в цьому теж – чергова утопія?

Згадані джерела:

  1. Аинса Ф. Реконструкция утопии. - М.: "Наследие", 1999.
  2. Дугин А. Реализация несбыточных проектов - способ существования человечества. - «Время новостей», № 184 от 9 октября 2007.
  3. Михайлов К. Без утопий. Для современного человека кризисное состояние – норма [интервью с философом и культурологом Виталием Куренным]. – «Независимая газета», 25 ноября 2008 года.
  4. Федерико Майор. Желать невозможного. Предисловие к книге Ф.Аинсы «Реконструкция утопии» [див. п.1].
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

© Олександр Різник, Київ - 2010 р.