Головна сторінка Публікації Національний продукт… Національний виробник… А де ж національний споживач?!
Національний продукт… Національний виробник… А де ж національний споживач?!
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 09:58

Рік тому в одній з наукових збірок я опублікував статтю, в якій виклав власне бачення проблеми захисту національного культурного продукту. Нині, за умов таких потужних коригуючих чинників, як світова фінансова криза і кампанія по виборах Президента України, у мене виникло бажання винести цей допис (з деякими редакційними змінами) на ширший загал. Отже…

ДО ПИТАННЯ ПРО ВЗАЄМОДІЮ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОДУКТУ, НАЦІОНАЛЬНОГО ВИРОБНИКА І НАЦІОНАЛЬНОГО СПОЖИВАЧА

Питання присутності української національної культури, художніх творів українською мовою у вітчизняному культурному просторі – предмет жвавих, часом небезконфліктних публічних дискусій у пострадянській Україні. Чи не «загальним місцем» тут є ненастанні твердження про засилля іноземних (передусім російських) поп-музики, книжок, кіно- і телефільмів, апелювання до досвіду західно- і центральноєвропейських країн щодо захисту національного культуровиробника. Тісна пов’язаність згаданого питання з процесами збереження й розвитку Україною власної культурної самобутності, із стрижневим значенням української мови та національної пісні у процесі державотворення й духовної консолідації суспільства вивела це питання в розряд не лише культурологічних, але й політичних.

Втім, плідність розробки зазначеного питання не є досить високою з низки причин, насамперед – з такою:

Як відомо, «корінна» етнокультура посідає домінуючу роль в певній країні лише за умов її широкої запитаності місцевими жителями. Адже без такої запитаності вона стає лише «екзотичним забарвленням» життя країни або й поготів перетворюється на мертвий культурний фонд. Звідси, ключовим питанням розвитку національної культури як чинника громадянської консолідації є питання ефективної взаємодії національного культуровиробника і масового культуроспоживача.

Нині в Україні досить активно розробляються і впроваджуються державні протекціоністські заходи щодо захисту національного культурного продукту і його виробника (зокрема, в УЦКД на доручення Міністерства культури і туризму України підготовлено проект Закону України «Про національний культурний продукт»). Але при цьому ніби «забувають» про таку неодмінну ланку культурного процесу, як національний культурний споживач. Більш того, досить неоднозначними і заплутаними постають і поняття «національний культурний продукт» і «національний культуровиробник», що для країни з досить гострими політичними суперечностями, діаметрально протилежними поглядами на мовне питання й національно-культурну ідентичність не є дивним.

З огляду на різноманітність (і суперечливість) поглядів на поняття національного культурного продукту, його виробника і споживача спробуймо систематизувати існуючі (та можливі) підходи до визначення їхнього взаємозв’язку.

Візьмемо за основу наших суджень відому тріаду «виробник – продукт – споживач», навіть з якої стає зрозумілим, що без споживача процес суспільного продуктообміну є неповним. Специфікуючи цю тріаду до предмету нашого дослідження, підставимо до кожного з її складників значення «національний культурний», опісля чого вона набуде вигляду:

Національний культурний виробник (далі НКВ) – національний культурний продукт (далі НКП) – національний культурний споживач (далі НКС).

Абстрагуючись попервах від сутності поняття «національний», погодьмося, що повноцінний розгляд будь-якого явища буде ефективним лише в контексті інших явищ, у першу чергу – явищ-опозицій. Що може слугувати опозицією до поняття «національний культурний…» в нашому випадку? Можна було б, за аналогією до «національного продукту» в економіці, вжити поняття «імпортований продукт», але щодо культури це не зовсім коректно: адже культурний продукт може бути не лише об’єктом маркетингу, але й знаряддям поширення, нав’язування певних ідеологій, іноземного духовного панування (скажімо, коли після окупації певної країни «нова» влада заповнює її простір культурними атрибутами країни-окупанта – піснями, танцювальними мелодіями, книжково-газетною продукцією, пам’ятниками власним політичним діячам тощо). Тому тут, на нашу думку, влучнішим є поняття «сторонній культурний продукт/виробник/споживач» (далі відповідно СКП, СКВ, СКС), а отже й наведена вище тріада трансформується таким чином: СКВ – СКП – СКС.

Співставляючи обидві тріади, навіть на суто умоглядному рівні, важко не помітити можливість їхньої дифузії, «гібридизації», скажімо: НКВ – НКП – СКС, СКВ – НКП – СКС, НКВ – СКП – НКС та ін. При цьому тріаду, що вбирає винятково національно-культурні складники, назвемо тріадою замкнутого національного культурообміну, а всі «гібридні» тріади – відкритого національного культурообміну.

Як виглядає наведена дифузія тріад на практиці? Скажімо, коли українська пісня, створена українськими авторами, здобуває популярність в інших країнах, тріада набуває вигляду НКВ – НКП – СКС. Коли продукт іноземної музичної культури стає популярним в Україні, маємо СКП – НКП – СКС. А якщо українські митці витворюють певний культурний продукт спеціально «на продаж» іншим країнам (або на замовлення іноземних інвесторів для поширення в їхніх країнах), але цей продукт згодом «повертається» в Україну і навіть набуває тут значної популярності, згадана тріада набуває вигляду НКВ – СКП – НКС. Але цим дифузія тріад не вичерпується.

Наповнення наведених тріад реальним значенням стає ще розмаїтішим, коли ми конкретизуємо зміст поняття «національний». Адже в пострадянській Україні найпоширенішими є принаймні три паралельно існуючі поняття нації – етнічна нація (тотожна поняттю «етнос»), культурна нація (сукупність громадян різного етнічного походження, які виявляють певну психологічну прихильність до певної національної мови та національної культури) і політична нація (співтовариство всіх громадян певної держави незалежно від етнічного походження, мови спілкування та етнокультурної самоідентифікації). Проекція зазначених понять у культурологічну площину визначає відповідно три критерії визначення певної культури та її підсистем як «національних», а саме:

Етнобіологічний критерій, що при визначенні «національної належності» певного продукту ґрунтується лише на врахуванні етнічної належності його виробників;

Культурно-лінгвістичний критерій, в основу якого покладено передусім мовні та етнофольклорні характеристики певного НКП. Згідно з цим критерієм, український НКП має спиратися на українську мову (щодо вербальних мистецтв), українські етнофольклорні традиції (мело-фоніку, орнамент, візуальні типажі та ін.), на традиції національних шкіл в «академічних» мистецтвах та сформовані національні стилістики поп-культури. У свою чергу, НКВ та СКС мають бути неодмінно прихильниками української мови та культури (передусім її етнофольклорних домінант);

Державно-громадянський критерій, згідно з яким НКП є будь-який культурний продукт, витворений громадянами України, а НКВ і НКС є неодмінно громадянами нашої держави. Спробуймо трансформувати вищенаведені тріади культурообміну згідно щойно окреслених критеріїв визначення НКП. Для цього позначимо: етнобіологічний критерій символом (Е), культурно-лінгвістичний – символом (КЛ), а державно-громадянський – символом (ДГ). Внаслідок цього одержуємо три основні варіанти тріад замкнутого національного культурообміну:

НКВ(Е) – НКП(Е) – НКС(Е)
НКВ(КЛ) – НКП(КЛ) – НКС(КЛ)
НКВ(ДГ) – НКП(ДГ) – НКС(ДГ)

У свою чергу, тут також можливий обмін складниками. Скажімо, коли етнічні українці створюють російськомовний культурний продукт, що здобув популярність серед широких верств «політичних» українців, тріада набуде вигляду НКВ(Е) – НКП(ДГ) – НКС(ДГ). Коли ж громадяни України іноетнічного походження створюють пісню українською мовою з виразно українськими етномузичними рисами, яка здобуває популярність серед «свідомих українців» (тобто представників «культурної» та «етнічної» націй), то маємо: НКВ(ДГ) – НКП(КЛ) – НКС(КЛ+Е).

Напевне, для жорстких прибічників ідей «етнічної нації», які категорично не визнають українським будь-що, витворене представниками інших етносів (або й навіть «нечистокревними» українцями), певні НКВ/НКП/НКС(КЛ&ДГ) автоматично обертаються на СКВ/СКП/СКС. Аналогічно, для жорстких прихильників суто україномовної України будь-який іншомовний НКП(ДГ) фігурує виключно як СКП. Водночас, для прихильників ідеї української «політичної нації» творчість, скажімо, Насті Каменських, Міки Ньютон, гурту «ВІА гра» є, безумовно, українськими культурними явищами, натомість для прихильників ідеї російської («русской») «культурної нації» згадані поп-зірки є репрезентантами російської («русской») культури. Іншими словами, виникає поле зімкнення національного та стороннього культурних продуктів, що заповнюється продуктами спірної належності. Кожен із трьох критеріїв визначення НКП має як позитивні, так і негативні потенції щодо розвитку української культури. Скажімо, культурно-лінгвістичний критерій, з одного боку, спрямовує увагу на культурну унікальність України, її збереження та розвиток, з іншого ж боку, звужує поле охоплення витворюваних в нашій країні культурних артефактів. Натомість державно-громадянський критерій, навпаки, націлений на найширше панорамне бачення культурного життя України, визначаючи україномовній та етнотрадиційній культурі місце лише «одного з» численних вітчизняних культурних сегментів, загрожує її розчиненням в масі інших (часом медійно потужніших та запитаніших загалом населення). Ще суперечливішим є й етнобіологічний критерій: адже чимало етнічних українців не лише не беруть участі у створенні «питомо української» культури, але й не мають до неї виразного інтересу.

Слід зупинитися ще на одному аспекті національного культурного процесу, а саме на ступені сталості в ньому певних НКВ та НКС. Приміром, для певних учасників цього процесу, які випадку за формальними ознаками цілком належать до НКВ та НКС, участь у продукуванні та сприйнятті НКП може бути досить епізодичною, в той час для інших – «справою життя». Звідси, поряд з формальною характеристикою учасників національного культурного процесу, що включає лише зовнішній зріз участі в ньому, слід застосовувати й характеристику інтенціональну, що передбачає дію внутрішніх мотивів участі в національному культурному процесі, ступінь стійкості та пружності цих мотивів. З огляду на це, НКВ та НКС слід поділяти на епізодичних та стійких. Важливість врахування таких характеристик для вироблення подальшої стратегії розвитку української культури зумовлена хоча б тим, що стійкий національний культуровиробник найбільшою мірою забезпечує сталість, витривалість продукування НКП, а сталий національний культуроспоживач постає найнадійнішим інвестором (принаймні, потенційним) національної культури.

Статтю надруковано у виданні:

Україна: від самобутності до соборності / Матеріали Всеукр. наук.-практичної конференції, присвяченої 90-річчю від дня заснування Національної академії наук України. – К.: ДАКККіМ. – с. 272-275.

Післяслово.

Де ж він, український національний культуроспоживач, активно й пристрасно спраглий «свого»?! Не одинак, не дивак і не маргінал, а величезна маса – така, що своєю чисельністю й згуртованістю зробила би національну культуру в Україні абсолютно панівною?

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

© Олександр Різник, Київ - 2010 р.