Головна сторінка Публікації Бажаєте друкувати ноти? Повертайтеся в СРСР!
Бажаєте друкувати ноти? Повертайтеся в СРСР!
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 09:34

Нещодавно на завдання Міністерства культури і туризму України мені довелося готувати аналітичний матеріал про стан нотодруку в сучасній Україні. Вважаючи свою колишню, ще на світанку трудової діяльності, роботу у видавництві «Музична Україна» назавжди перегорнутою сторінкою біографії, я був приємно здивований нагодою поностальгувати…

Аналітична записка

про стан нотовидавництва в Україні, основні проблеми та перспективи його розвитку

Національна нотовидавнича галузь почала формуватися ще задовго до здобуття Україною державної незалежності. Тому для повнішого розуміння її сучасного стану доцільно здійснити стислий екскурс в історію галузі.

На момент проголошення державної незалежності Україна у 1991 р. успадкувала досить потужну інфраструктуру видання нотної літератури, що існувала в УРСР. Основу цієї інфраструктури складала низка спеціалізованих закладів і підприємств, що охоплювали різні ланки підготовки та «просування» нотної літератури: республіканське державне видавництво «Музична Україна» (Київ), Київська нотна фабрика, дві спеціалізовані крамниці «Ноти» в Києві, спеціалізовані крамниці в усіх обласних центрах УРСР. Нотні видання здійснювали також багатопрофільні видавництва «Мистецтво» (до утворення у 1966 р. «Музичної України» «Мистецтво» було базовим музичним видавництвом республіки), «Наукова Думка» (здійснювало переважно фундаментальні видання з українського музичного фольклору), обласні книжково-журнальні видавництва. Поодинокі нотні видання випускали й інші видавництва республіканського підпорядкування – «Радянська школа», «Каменяр» та ін. Продаж нотних видань, крім згаданих спеціалізованих нотних крамниць, здійснювався також у багатопрофільних книгарнях (зокрема, центральні книгарні всіх обласних та районних центрів УРСР мали спеціалізовані відділи музичної літератури).

Аби зрозуміти ступінь готовності (або, радше, неготовності) музично-видавничих закладів України до функціонування в нових історичних та економічних умовах, слід звернути увагу й на деякі аспекти їхньої фінансово-господарської діяльності. Адже ситуація, в якій опинилася нотовидавнича галузь у порадянський період, не є унікальною лише для неї і відбиває загальну ситуацію, що склалася у колишньо-радянській державній книговидавничій галузі в цілому. Отже, спробуймо стисло охарактеризувати найважливіші особливості роботи цієї галузі в радянський період.

1. «Адміністративний» характер тематичного та фінансово-економічного планування, що, з одного боку, передбачав щорічне забезпечення видавництв і поліграфпідприємств твердими лімітами паперу та поліграфматеріалів, зобов’язував видавництва забезпечувати новими виданнями найширші сфери суспільного життя (зокрема, «Музична Україна» мусила видавати і літературу музично-навчального призначення, і репертуарні збірки для колективів художньої самодіяльності та військових духових оркестрів, і твори українських композиторів різних жанрів – від збірок естрадних пісень до симфонічних партитур, і популяризувати український музичний фольклор тощо), а книготорговельні організації – реалізовувати в роздрібній мережі видавничу продукцію в обсягах, передбачених затвердженими тематичними планами. З іншого боку, такий порядок тематичного планування базувався на жорсткій політичній цензурі та супроводжувався широким використанням «телефонного права» (часто у вигляді «рекомендацій» органів влади), внаслідок чого до тематичних планів часто-густо потрапляли твори вельми невисокого мистецького рівня, після чого виникали чималі проблеми з їхньою реалізацією. В адміністративний спосіб визначалися й роздрібні ціни на видання, що формувалися за твердими прейскурантами, затвердженими Радою Міністрів СРСР.

Скажімо, видавництво «Музична Україна» забезпечувалася щорічним лімітом на нотні видання у розмірі 15 100 тис. друкарських аркуше-відбітків (офсетний папір), на книжкові видання - 10 млн. друкарських аркуше-відбитків. Якщо видання книжкової продукції регламентувалося також фіксованою (лімітною) кількістю назв (зокрема, у 1980-85 роках – 34 назви) та середнім обсягом видань (7,6 обліково-видавничих аркуші), то стосовно нотної продукції таких обмежень не було. Це, на перший погляд, забезпечувало видавництву чималий простір для маневру. Але існував ще один жорсткий лімітний показник, який значно звужував цей простір, а саме: щорічний плановий фінансовий ефект роботи видавництва мав становити +300 - +350 тис. крб. (й до того ж, цей плановий показник, що директивно «спускався» видавництву Держкомвидавом УРСР, встановлювався «від досягнутого рівня» й щороку збільшувався). Тобто, як це не парадоксально, «Музична Україна» вважалася… прибутковим видавництвом. Але яким чином обчислювався цей «прибуток»? Якщо в умовах ринкової економіки прибуток будь-якого видавництва ґрунтується на результатах роздрібного продажу продукції, то в умовах економіки адміністративної він обраховувався звичайним множенням ціни одного примірника видання на його наклад (мінус витрати на виробництво, редпідготовку, авторський гонорар тощо) – безвідносно до роздрібної реалізації видань. Чому це ставало можливим, розглянемо нижче (в пп. 4 і 5).

2. Кадрова політика щодо призначення керівників видавництв та їхніх підрозділів базувалася на «доборі й розстановці» винятково «ідеологічно перевірених» кадрів, які за своїми переконаннями та методами роботи здебільшого були здатні працювати тільки в умовах «адміністративного» планування та гарантованого державного забезпечення (якщо у перше десятиліття існування «Музичну Україну» очолювали фахівці-музикознавці та кваліфіковані працівники видавничої сфери, то згодом партійні органи цю кадрову «помилку» виправили: у 1977 р. за цілком надуманим приводом був усунутий з посади головний редактор і провідний «генератор ідей» видавництва Ю.В. Малишев, а в 1980 р. – його директор, кадровий видавничий працівник Г.Г. Кулінич. Відтак, у 1980-1985 рр. директором «Музичної України» була колишня інструкторка ЦК КПУ Т.С. Ануфрієнко, у 1985-1996 рр. – колишній інструктор Київського міськкому КПУ М.П. Линник. Не можу сказати, що у них не було позитивних намірів щодо роботи видавництва, але, по-перше, через брак видавничого досвілу, по-друге, через закорінену звичку спиратися не на думку фахівців галузі, а на думку партапарату й відомчого керівництва ці наміри сходили на пси);

3. Сплата досить високих гонорарів за видання нотної продукції. Скажімо, гонорар за видання симфонічної партитури часом перевищував річну зарплатню видавничого редактора. Це дозволяло найбільш титулованим членам Спілки композиторів УРСР, які мали пріоритетне право на публікацію своїх творів у видавництві «Музична Україна», цілковито присвячувати себе творчій праці (за радянської доби це було неоціненним соціальним привілеєм);

4. Відчуженість видавництва від роздрібної реалізації власної продукції: видані твори гуртом закуповувалися державними торговельними організаціями (передусім «Укркнигою», що була найголовнішим «покупцем» української нотної продукції, а також «Укоопспілкою» та «Міжнародною книгою»), а подальший роздрібний продаж видань був уже виключно їхньою прерогативою. З іншого боку, книготорговельні організації, як головні відповідальні за реалізацію видавничої продукції, мали право диктувати видавництвам тиражну політику і навіть мали формальне право «останнього слова» у визначенні кінцевих тиражів видань. Проте й ці організації були безсилі перед «телефонним правом» (імовірно, саме цьому «праву» слід передусім завдячувати виникненню левової частки радянських книжкових неліквідів).

5. Конкурування на роздрібному ринку з продукцією всесоюзних видавництв, що, на відміну від республіканських та обласних видавництв, мали право реалізувати свої видання по всій території СРСР і були помітно потужніші від українських видавництв як за кількістю виданих назв, так і за накладами видань. Так, основними конкурентами «Музичної України» були «Музыка» та «Советский композитор» (м. Москва). Крім того, широко реалізовувалися й нотні видання країн соціалістичної співдружності (передусім Польщі та НДР).

Найзапекліша боротьба точилася довкола найбільш тиражних, а отже й економічно прибуткових тематичних сегментів - навчальної літератури для музичних шкіл, творів світової класики та естрадно-джазових творів зарубіжних і російських композиторів – тобто саме тих видань, реалізація яких давала змогу покрити збитки від випуску низькотиражних видань академічної музики українських композиторів. Видання ж української академічної музики були малотиражними, високо витратними, а в підсумку - збитковими (порівняймо: пісенники «Орбіта», що включали переважно хіти зарубіжної музики, часом виходили накладом понад 100 тис. прим. і давали економічний ефект до +50 – +70 тис. крб., симфонічні ж партитури сучасних українських композиторів – накладом 100-150 примірників із економічним результатом в середньому –10 тис. крб.).

Обставина, що найбільшою мірою відрізняла нотовидавничу справу від видання «текстових» видань, був набагато трудомісткіший технологічний процес їхньої підготовки: ноти малювали вручну спеціально підготовлені фахівці-гравери. Таке гравірування нот здійснювала Київська нотна фабрика, яка в Україні була монополістом у цій справі.

Отже, радянська система тематичного планування роботи видавництв була зорієнтована передусім на «втілення важливих народногосподарчих завдань» (читай: запопадливе задоволення забаганок партійно-державного керівництва й високотитулованих представників радянської культурної еліти) й в останню чергу – на забезпечення потреб читачів.

Така «вивільненість» видавництв від читачів-покупців була міною уповільненої дії, що фатальним чином вибухнула під час переходу від адміністративної економіки до ринкової. Вже в останні роки горбачовської перебудови стан справ у нотовиданні почав стрімко змінюватися. З одного боку, пом’якшення політичного режиму і скасування видавничої цензури дозволило українським видавництвам широко видавати заборонені раніше ноти українських патріотичних пісень і творів композиторів-«антирадянщиків», а з іншого боку – надання більшої господарської самостійності поліграфпідприємствам і книготорговельним організаціям призвели до того, що вони почали в будь-який спосіб уникати випуску та реалізації збиткової та малотиражної продукції. Це боляче вдарило передусім по виданнях національної академічної музики. Якщо головним аргументом «Укркниги» було «Ваші ноти не хочуть купувати», то Київська нотна фабрика, під щонайменшим приводом зменшуючи замовлення на виготовлення трудомістких і фінансово «невигідних» нотних видань, паралельно налагодила випуск куди прибутковішої непрофільної продукції (зокрема, випуск фотошпалер, які вже наприкінці 80-х років збільшили прибутки цього підприємства в десятки разів).

Справжній «обвал» у нотовидавничій справі стався після початку грунтовних ринкових реформ у 1992 р.: різке зниження купівельної спроможності населення (передусім інтелігенції, яка складала майже 100% покупців нотних видань), «захмарне» здорожчання поліграфічних послуг призвели до того, що збитковими стали навіть колишні «прибуткові» видання через багаторазове падіння їхніх накладів. Не надто зарадили справі й державні фінансові «вливання» у видавничу справу в 1992-1993 роках, бо їх повністю «з’їла» гіперінфляція.

Отже, якщо до 1989 року щорічна кількість видань, випущених видавництвом «Музична Україна», становила 220-290 назв (в т.ч. 180-250 нотних видань і 30-40 книжкових видання), то вже у 1990 р. його тематичний план «схуднув» до 150 назв, а до кінця 90-х років випуск нотних видань цим єдиним в країні спеціалізованим видавництвом впав до 3-4 назв на рік! В цілому, якщо у 1980 році в Україні в цілому вийшло друком 557 нотних видань, у 1989 р. – 514, то у 2005 р. – лише 114 видань, у 2006 р. – 126 (на жаль, відкритих статистичних джерел із даними за 2007-2008 роки ще немає) . Тобто – п’ятиразове падіння (а по видавництву «Музична Україна» - майже у 50 разів)! Наклади ж нотних видань нині коливаються від 100 до 2000 примірників, а поняття «високотиражне нотне видання» в Україні стало набутком глибокої історії.

Впродовж 90-х – 2000-х років була майже повністю ліквідована й система спеціалізованих нотних крамниць. Зокрема, найбільший в Україні магазин «Ноти» на вул. Хрещатик у Києві був ліквідований у 1998 р., магазин «Ноти» Музфонду України (вул. Б.Хмельницького, 29) – у 2002 р. Зникли й спеціалізовані нотні крамниці майже в усіх обласних центрах. Головна причина їх закриття – відсутність коштів на оплату оренди приміщень. Нині на всю Україну залишилася одна-єдина спеціалізована крамниця «Ноти» у Львові.

Тож не дивно, що руйнація радянської системи «адміністративного» планування, значне зменшення купівельної спроможності населення України внаслідок економічної кризи 90-х років, цілковита неготовність «розставлених» партійними органами керівників державної книговидавничої галузі до роботи в ринкових умовах призвели до обвального падіння випуску продукції державних видавництв, зокрема – продукції нотної. Навіть намагання окремих керівників якось «вбудуватися» в ринкові умови і повернутись обличчям до читача помітних позитивних результатів не дали. Скажімо, директор «Музичної України» М.П. Линник у 1994 р. домігся перепідпорядкування видавництву книгарні «Ноти» на Хрещатику, здійснив спроби започаткування нових прибуткових видавничих проектів (зокрема, збірки «Як засядьмо, браття, коло чари», що містила, крім нот популярних пісень, також рецепти українських народних страв), але опісля 1997 р., коли М.Линник полишив видавництво, всі ці починання зійшли нанівець.

Водночас, у процесі суспільної трансформації окреслилися й нові чинники, що здатні справити як позитивний, так і негативний вплив на сучасний стан і перспективи національного нотовидання:

1. Розвиток приватної видавничої справи. З’явилася низка приватних видавництв, яких, поряд з книжковою продукцією, випускають також нотні видання або книжкові видання на музичну тематику (із великою кількістю нотного матеріалу). Це, зокрема, – київські видавництва «Гроно» (його очолює композитор Г. Сасько), «Милосвіт», які здійснюють 5-7 музичних видань на рік, «Задруга» (принаймні, декларує наміри випуску нотної продукції у своїх статутних документах), тернопільське видавництво «Навчальна книга-Б» та ін. Проте ці видавництва ще малопотужні й цілісної редакційної політики щодо випуску нотних видань тут не простежується (тобто залежить передусім від фінансової спроможності авторів, за чий рахунок видаються твори). А за щорічною кількістю назв поступаються навіть державному видавництву «Музичній Україні» (12-15 нотних видань на рік), Тобто ані якісного, ані кількісного прориву в національному нотовиданні приватний сектор України ще не забезпечив. А нових державних нотовидавництв не створено.

2. Значне спрощення технологічного процесу виготовлення нотних видань завдяки здобуткам технічного прогресу останніх десятиліть - використанню новітньої офісної техніки, нотографічних комп’ютерних програм «Finale», «Sibelius» тощо. Забезпечуючи якісний набір нотного тексту, комп’ютерні технології зробили непотрібною професію нотного гравера (а отже й послуг Київської нотної фабрики), а наявність якісних принтерів – можливість взагалі обійтися без послуг поліграфпідприємств (скажімо, «Музична Україна» саме в такий спосіб виготовляє нині наклади технічно нескладних видань). Водночас, широка доступність для населення засобів копіювання поліграфічної продукції, часто-густо відіграючи для пересічного споживача роль «рятівного поясу» в задоволенні нотного «голоду» (особливо для учнів та студентів музичних навчальних закладів та музикантів-аматорів), викликає чималі дорікання з боку нотовидавців, які вважають, що у них в такий спосіб «відбирають хліб»;

3. Можливість видання нотної продукції за кошти автора та за кошти спонсорів і меценатів, що нині становить чи не найнадійніше інвестування роботи видавництв. Це дало можливість здійснювати переважну більшість нотовидавничих проектів не лише приватними, але й державними видавництвами. Так, «Музична Україна» у 2007 р. таким чином видала 8 з 15 нотних видань, у 2008 р. – 7 з 12. Решту видань видавництво випускає за рахунок державного замовлення (по 3 нотні видання у 2007 і 2008 роках) і за власні кошти (твори класичної музики для учнів музичних шкіл: 4 видання – у 2007 р., 2 – у 2008 р.).

4. Можливість видавництв самостійно реалізувати виготовлену продукцію. Так, за словами директора «Музичної України» В.М. Пономаренко, продавати власні книжки безпосередньо у приміщенні видавництва нині легше й дешевше, аніж звертатися по зазначені послуги до книгарень.

5. Поява, на перший погляд, ширших можливостей рекламування нотної продукції у ЗМІ та Інтернеті, насамперед - запровадження Інтернет-крамниць. Водночас, через брак коштів у видавництв та авторів творів, що видаються, скористатися цими можливостями повною мірою не видається можливим. Більшість видавництв, що видають нотну літературу (включно з «Музичною Україною»), не мають власних інтернет-ресурсів. Найширше українські музичні видання анонсуються на сайті www.knyha.com, але для належної промоції українських нотних видань цього замало.

Оцінюючи ситуацію, що нині спостерігається в національному нотовиданні, складається враження, що воно з колись «важливої сфери ідейно-естетичного виховання» (за доби СРСР) перетворилося на одну з численних нині сфер «хатнього вжитку», що обслуговує потреби мікросоціумів меломанів –аматорів, професійних музикантів та клубних працівників. Для цивілізованої європейської держави таке становище навряд чи можна вважати прийнятним: адже ступінь розвинутості академічної музичної культури є важливим індикатором цивілізаційної розвинутості країни в цілому, а високорозвинена нотовидавнича справа – неодмінна складова високорозвиненої музичної культури.

Отже, на нашу думку, для піднесення національної нотовидавничої справи на вищий щабель доцільно:

  1. Розширити практику державних замовлень на нотні видання – передусім видавництву «Музична Україна» як єдиному спеціалізованому нотному видавництву в країні;
  2. Передбачити виділення коштів з державного та місцевого бюджетів на промоцію нотних видань, випущених в Україні – рекламу видань в ЗМІ та Інтернеті (зокрема, на створення видавництвом «Музична Україна» власного Інтернет-ресурсу), експонування національних нотних видань на міжнародних та всеукраїнських книжкових виставках;
  3. Започаткувати практику всеукраїнських та міжнародних конкурсів на краще нотне видання творів українських композиторів та українського музичного фольклору;
  4. Сприяти розширенню практики роздрібної реалізації нотних видань українських видавництв під час музичних фестивалів та концертних заходів, створивши для цього сприятливі податково-фінансові умови для видавців та реалі заторів нотної продукції.

Яким вбачається подальший розвиток нотовидавничої справи в Україні?

Варіант 1 – інерційний розвиток. Нотовидавництво в Україні залишиться сферою «хатнього» вжитку, задовольняючи потреби невеличкого кола активних шанувальників музики (та й то лише за тих умов, коли нотні видання українських видавництв витримають конкуренцію з виданнями видавництв зарубіжних), раз по раз підживлюване кон’юнктурними держзамовленнями. Оскільки ринок нотних видань є «нішевим» (на відміну від ринку, скажімо, художньої літератури) і особливого простору для маневру видавництвам не залишає, то в згаданий інерційний спосіб здатен функціонувати лише за умов сталого, безкризового розвитку економіки. В іншому випадку можливе повне припинення випуску нотних видань.

Варіант 2 – із активним застосуванням новітніх медіатехнологій. Видавництва сполучатимуть випуск традиційних паперових нотних видань з розміщенням видань в мережі Інтернет (скажімо, на умовах платного доступу). За умов здорожчання паперу та поліграфічних послуг, що можуть стати «непідйомними» для певного видавництва, Інтернет може бути рятівною альтернативою. Але тоді слід бути готовими до того, що традиційні (паперові) нотні видання можуть взагалі відійти в минуле.

Варіант 3 – із застосуванням сталої державної опіки та створення режиму максимального сприяння вкладенню позабюджетних коштів у нотовидавництво. Буде нарощено потужності рекламування національної нотної продукції через електронні ЗМІ та Інтернет, збільшено мережу розповсюдження нотних видань (в ідеалі – відновлення мережі спеціалізованих нотних крамниць у Києві та обласних центрах України), розроблено та ухвалено нормативні акти, що забезпечать пріоритетні права на розповсюдження в Україні національних нотних видань перед зарубіжними, нотні видання українських видавництв будуть експонуватися на міжнародних книжкових виставках, за спеціальною держпрограмою забезпечуватиметься видання нових творів українських композиторів, зрештою – зростатиме випуск нотних видань (принаймні, за кількістю назв).

Післяслово.

Отже, ноти в Україні друкувати є де і є кому. Мінкультури ж варто зглянутися на «Музичну Україну», яка ще якимись небесними силами тримається на цій землі, й підтримати її державними замовленнями. Та й невже Україні не потрібні фахово і якісно видані ноти національної музики, шкільні співаники, навчальні посібнички для гри на різноманітних музичних інструментах, зрештою, ошатні нотозбірки на подарунок і на престижні виставки? Було б бажання та воля – і любов до України теж!

Але так, як було в Радянському Союзі, все одно вже не буде.

 

Коментарі  

 
+6 #3 Випуск нотних виданьВіктор 02.12.2010 10:43
Ця аналітична записка не є до кінця професійною. Автор, принаймні, міг би зв’язатись, наприклад, з тим же нотним видавництвом "Мелосвіт" (а не "Милосвіт"!), або, хоча би зайти на їхній сайт, який легко знайти через будь-яку пристойну пошукову систему (на фразу "нотне видавництво" в Google "Мелосвіт" з’являється першим).
Автор би побачив, що "Мелосвіт" видає 15-20 видань на рік, має цілісну видавничу та редакційну політику, видає не тільки передруківки класики, а й сучасних українських композиторів та авторів підручників з різних музичних фахів. Так, видано на сьогоднішній день курс з сольфеджіо, автор Афоніна Олена, вже є з 1 по 6 класи і готується заключний підручник серії; підручник з музичної літератури, автор Гукова Віталіна, (чи не вперше з 1949 року) з комплектами аудіо та відеодисків; робочі зошити з сольфеджіо, автори Афоніна Олена та Павленко Тамара; посібник з елементарної теорії музики, автор Ганзіна Тетяна; посібники для піаністів -початківців - "Музичні зернятка", автор Ткаченко Любов; "Музичний світанок", декілька випусків, автор Заславець Галина; "Фортепіано, 1-3 кл.", автор Заславець Галина, "Абетка піаніста", автор Жульєва Людмила; також фортепіанні репертуарні збірки та збірки для інших інструментів, збірки пісень, тощо. Багато творів, які видав "Мелосвіт", взагалі, вперше побачили світ (наприклад, Ave Maria Дмитра Бортнянського, а також декілька десятків збірок сучасних композиторів), або були вперше видані в Україні (наприклад, дві збірки фортепіанних творів напівзабутого композитора Сергія Борткевича, вихідця з України). "Мелосвіт", чи не єдине нотне видавництво в Україні, яке не тільки видає, але й активно розповсюджує ноти по всій Україні, в тому числі й по книготорговельн их мережах (як працюють ті мережі - це вже окрема розмова).
Тема для окремої розмови - чому відповідні державні та місцеві органи зовсім не помічають (чи не хочуть помічати) існування нотного видавництва "Мелосвіт" (в першу чергу, це - Держкомвидав та Міністерство культури)?
За деяким винятком - окремі обласні Управління культури, методкабінети, районні відділи культури йдуть назустріч, хоча б у плані інформування музикантів, музичних педагогів про існування нотного видавництва, про те, що видавництво йде назустріч авторам і готове з ними співпрацювати.
Так що, не все так погано у нашому домі.
Хто хоче знайти - знайде.
Шукайте й Ви!
Цитувати
 
 
+4 #2 Випуск нотних виданьГанна 28.08.2010 13:38
Так!
Мінкультури варто зглянутися на «Музичну Україну», яка ще якимись небесними силами тримається на цій землі, й підтримати її державними замовленнями! Дійсно так!
Цитувати
 
 
+4 #1 Випуск нотних виданьВолодимир 28.08.2010 13:21
Було б бажання та воля – і любов до України, то були б і ноти ... бо ноти в Україні друкувати є де і є кому!
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

© Олександр Різник, Київ - 2010 р.