Головна сторінка Публікації
Публікації
Бажаєте друкувати ноти? Повертайтеся в СРСР!
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 09:34

Нещодавно на завдання Міністерства культури і туризму України мені довелося готувати аналітичний матеріал про стан нотодруку в сучасній Україні. Вважаючи свою колишню, ще на світанку трудової діяльності, роботу у видавництві «Музична Україна» назавжди перегорнутою сторінкою біографії, я був приємно здивований нагодою поностальгувати…

Аналітична записка

про стан нотовидавництва в Україні, основні проблеми та перспективи його розвитку

Національна нотовидавнича галузь почала формуватися ще задовго до здобуття Україною державної незалежності. Тому для повнішого розуміння її сучасного стану доцільно здійснити стислий екскурс в історію галузі.

На момент проголошення державної незалежності Україна у 1991 р. успадкувала досить потужну інфраструктуру видання нотної літератури, що існувала в УРСР. Основу цієї інфраструктури складала низка спеціалізованих закладів і підприємств, що охоплювали різні ланки підготовки та «просування» нотної літератури: республіканське державне видавництво «Музична Україна» (Київ), Київська нотна фабрика, дві спеціалізовані крамниці «Ноти» в Києві, спеціалізовані крамниці в усіх обласних центрах УРСР. Нотні видання здійснювали також багатопрофільні видавництва «Мистецтво» (до утворення у 1966 р. «Музичної України» «Мистецтво» було базовим музичним видавництвом республіки), «Наукова Думка» (здійснювало переважно фундаментальні видання з українського музичного фольклору), обласні книжково-журнальні видавництва. Поодинокі нотні видання випускали й інші видавництва республіканського підпорядкування – «Радянська школа», «Каменяр» та ін. Продаж нотних видань, крім згаданих спеціалізованих нотних крамниць, здійснювався також у багатопрофільних книгарнях (зокрема, центральні книгарні всіх обласних та районних центрів УРСР мали спеціалізовані відділи музичної літератури).

Аби зрозуміти ступінь готовності (або, радше, неготовності) музично-видавничих закладів України до функціонування в нових історичних та економічних умовах, слід звернути увагу й на деякі аспекти їхньої фінансово-господарської діяльності. Адже ситуація, в якій опинилася нотовидавнича галузь у порадянський період, не є унікальною лише для неї і відбиває загальну ситуацію, що склалася у колишньо-радянській державній книговидавничій галузі в цілому. Отже, спробуймо стисло охарактеризувати найважливіші особливості роботи цієї галузі в радянський період.

 
Національний продукт… Національний виробник… А де ж національний споживач?!
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 09:58

Рік тому в одній з наукових збірок я опублікував статтю, в якій виклав власне бачення проблеми захисту національного культурного продукту. Нині, за умов таких потужних коригуючих чинників, як світова фінансова криза і кампанія по виборах Президента України, у мене виникло бажання винести цей допис (з деякими редакційними змінами) на ширший загал. Отже…

ДО ПИТАННЯ ПРО ВЗАЄМОДІЮ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОДУКТУ, НАЦІОНАЛЬНОГО ВИРОБНИКА І НАЦІОНАЛЬНОГО СПОЖИВАЧА

Питання присутності української національної культури, художніх творів українською мовою у вітчизняному культурному просторі – предмет жвавих, часом небезконфліктних публічних дискусій у пострадянській Україні. Чи не «загальним місцем» тут є ненастанні твердження про засилля іноземних (передусім російських) поп-музики, книжок, кіно- і телефільмів, апелювання до досвіду західно- і центральноєвропейських країн щодо захисту національного культуровиробника. Тісна пов’язаність згаданого питання з процесами збереження й розвитку Україною власної культурної самобутності, із стрижневим значенням української мови та національної пісні у процесі державотворення й духовної консолідації суспільства вивела це питання в розряд не лише культурологічних, але й політичних.

Втім, плідність розробки зазначеного питання не є досить високою з низки причин, насамперед – з такою:

Як відомо, «корінна» етнокультура посідає домінуючу роль в певній країні лише за умов її широкої запитаності місцевими жителями. Адже без такої запитаності вона стає лише «екзотичним забарвленням» життя країни або й поготів перетворюється на мертвий культурний фонд. Звідси, ключовим питанням розвитку національної культури як чинника громадянської консолідації є питання ефективної взаємодії національного культуровиробника і масового культуроспоживача.

 
Життя без утопії чи утопія без життя?
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 10:17

Гомо став сапієнсом, коли в нього з’явилися ідеали – віра в інше, неодмінно краще життя… для себе. А далі все стало, наче в казці. Повірила людина у краще потойбічне життя – і виникли божества. Повірила у «світле майбутнє» - і виникли утопії. Повірила у можливість «вибитися в люди» (тобто позмагатися зі щасливцями, які вже нині живуть кращим життям) – і виникли куміри. Коли ж людина стала розумнішою, то засумнівалася в існуванні божеств. Коли спробувала збудувати «світле майбутнє», зневірилася і в утопіях. А коли доскочити «красивого життя» куміра стало конче марним, тут казка і скінчилася – сумно, хмарно і вочевидь.. Зрештою, наявність потойбічного життя неможливо ані довести, ані заперечити, бо воно – потойбічне. Досягти «світлого майбутнього» можливо лише через декілька/багато/безліч поколінь, тому «тут і зараз» ще нема кому затьмарити зорелику мрію сумливим повсякденням. Але неможливість дотягтися до куміра - аж надто реальна, і що вона реальніша, то більше мрійливий «антроп» почуває себе безпорадним, самотнім і скривдженим.

Але чому ж така сила людей, ніби рятуючись від самих себе, щосили чіпляється за віру в будь-що - в божества, в утопії, в кумірів, в речі, в прикмети, – навіть суто раціонально усвідомлюючи всю її абсурдність? Імовірно, на певному етапі історії спрацював закон емансипації: душевний стан, супутній вірі, відокремився (емансипувався) від самої віри й почав самочинно порядкувати внутрішнім світом людини, вона відчула, що перебувати у психологічному «стані віри», «віри заради самої віри» - простіше кажучи, «жити наче в казці» - звичніше, надійніше, затишніше, аніж жити «життям, яким воно є», тим більше, коли воно зовсім не казкове. «Здоровий глузд» їх лише дратує, бо порушує цей сновидний стан…

Кривавий тан конфліктів, фізичне вбивство мільйонів і соціальне упослідження десятків мільйонів «сапієнсів» лише за класово чи расово «неправильних» батьків, за «неправильні» віру, думки й почування – ось вона, ціна розбудови «тисячолітніх імперій», «расово чистих держав», «комуністичного завтра», єдиновірного суспільства чи будь-яких інших доскоків парадайзованого «панування у власній хаті», а зрештою - ціна протистояння тих, хто набув «здорового глузду» й тих, хто сомнамбулізований «станом віри». Навіть такий «нов-гав» інформоери, як-от амортизація зневіреності ілюзуванням «красивого життя» «тут і зараз» інвазією сльозо- і сексогінних деШОУк, трилерно-кілерно-великодержавного телегламур-муру чи рекламних «жуйко-ЗМІйок», створює хіба що ефект заливання хворого зубу крижаною водою.

 
Переконання та інтереси
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 10:41

Подейкують, що із крахом радянського тоталітаризму епоха переконань змінилася епохою інтересів. А звідси, епоху романтизму заступила епоха цинізму, Людину Переконану - Людина Зацікавлена, а герой-романтик нищівно побитий героєм-циником.

Звісно, переконання націлюють людину на далеку перспективу і мають для неї «надособистійсний» смисл, спонукаючи страждати, радіти й сподіватися не лише за себе, але й за ціле людство. Натомість інтереси здебільшого охоплюють найближчу будучність і, по суті, замкнені на егоїстичних прагненнях. Переконання – надихають, окрилюють, інтереси – приземлюють, «приплазовують» людину. Переконання асоціюються зі світом «високого», інтереси ж - …

Втім, співвідношення переконань та інтересів не надто очевидні. Ці основоположні вектори світогляду перебувають у досить непростих стосунках, часом непримиренно конфліктуючи, часом перепливаючи одне в одне. В певній "людській одиниці" цілковито здатні уживатися переконання в одній сфері з інтересами в іншій, а часом нагальний приземлений інтерес здатний загальмувати навіть найзахмарніший «рефлекс переконання» (особливо, коли переконання є не настільки глибокими, зрілими, щоб убезпечити людину від зрадження ідеалів на потребу цьогохвилинної вигоди). З іншого боку, інтерес може підпорядковуватися переконанням – як засіб служіння ідеям: скажімо, «я маю інтерес до певних речей, я зацікавлений в певному перебігу подій, та лише тією мірою, якою це відповідає моїм переконанням!». І навпаки, певний інтерес здатен перерости в переконання – наприклад, читання історичної літератури, попервах захопивши читача суто зовнішньою інтригою (тобто, викликавши інтерес), може суттєво вплинути на світогляд людини, а отже й на її переконання.

 
Про ностальгію за “радянським минулим”
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 10:49

Багато дехто ностальгує за радянською епохою. Але чи за одним і тим самим ностальгують ці люди? Й чи завжди ми справедливі в оцінці їхніх поглядів?

На мій погляд, в понятті “радянське” є принаймні два досить відмінних смисли. Перший з них – смисл ідеологічний, чітко пов’язаний з комуністичною ідеологією, однопартійною системою влади, державною плановою економікою, жорстко-репресивним режимом щодо політичного “інакодумства” – тобто з усім тим, що нині має назву “радянський тоталітарний режим”. Інший смисл – хронотопічний, пов’язаний із конкретною країною – СРСР – і вбирає в себе всі реалії повсякденним життя цієї країні (навіть ті, що з погляду ідеологічного зовсім не були “радянськими”).

 
В Україні бурхливо розвивається російська поезія
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 10:55

На межі 80-90-х років в літературно-філологічних колах України досить поширеною була думка про неодмінність «селянського живлення» художньої літератури. Фактично це означало, що повноцінного розвитку може досягти лише література, створена мовою корінного народу даної місцевості (до того ж, за умов, що цей народ є культурно самоідентичним і становить тут більшість населення). Навіть з’явилося гасло «Двуязычие – двоедушие», манке зовні та підступне посутньо. В контексті українського національного відродження це прочитувалося так: справжньої російської літератури в Україні бути не може в принципі, а коли хтось і пише російською, то приречений… мавпувати «справжню» літературу «народно-автентичної» Росії (цікаво, що геніальний Борис Чичибабін навіть не здогадувався про свою схожість із цією екзотичною істотою).

Десь на порозі нового століття подібні просторікування вщухли, бо не витримали перевірки практикою. Але сама їхня докучлива наявність в інформаційному просторі, схоже, тільки пішла на користь російськомовній літературі України: складається враження, що у багато декого з її представників збурився «дух заперечення» - мовляв, ми доведемо, що вміємо писати російською незгірш за «корінних російських»!

 
Як музикознавець бардів перевиховував
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 10:58

Мій знайомий музикознавець був космополитом. Він дбав за ціле людство, воліючи бачити його розумним, красивим, чесним і культурним. Саме таким, на його думку, мала зробити людство… класична музика. Вона була для нього не лише професією, - вона йому замінювала Бога (бо ж був людиною радянською, а отже…). І прагнув він, аби для всіх людей планети класична музика була тим самим. Потрібно лишень, аби кожен сутній світу цього сапієнс навчився не лише любити-отже-слухати музику, але й любити-отже-творити її – натхненно і святодійно, вільно пануючи над розмаєм звуків.

Але цілком щирі прагнення мого знайомого наражалися на той незугарний факт, що переважна більшість населення Планети, включно із «найчитаючим у світі» СРСР, була до «нудної класики» геть байдужою. І це завдавало нашому героєві найбільших страждань.

Одного чудового дня наш прозеліт, чи не цілком зневірений щодо втілення своїх месійних намірів, цілком випадково познайомився з гуртом бардів, а вони, своєю чергою, відкрили йому очі на цілий пласт культури, що називався тоді «авторська пісня». Уявляєте собі, вони, аматори, відкрили очі йому, музикознавцеві! Не можу сказати, що мій знайомий аж надто був захоплений творчістю бардів, скоріше навпаки – їхню музику без фанатизму називав «дилетантською примітивщиною». Але щось йому в цих піснях та в самому соціумі їхніх шанувальників видалося досить симпатичним: потяг до «високої» поезії, до творчого змагання, а найбільше, мабуть, те, що це була пісня для розумних людей у розумному стані. Еврика! Та ж у цій «примітивній» на позір пісеньці крилася колосальна потенція навернути бодай якусь частку «дорослого суспільства» до «серйозної» музики! Адже у «класики» й бардів – одна й та сама, вдумлива, шляхетна аудиторія! Треба лише навчити бардів справжньої музики – і тоді їхні пісні стануть аріями!

 
Глобалізація і класична музика
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 11:03

Наразі поговоримо про дві речі – про глобалізацію та радянську владу.

Ті, хто в пострадянському просторі найбільше любить дискутувати про глобалізацію в культурі, чомусь ладні зводити її виключно до культури розважальної. Чому так, стає зрозумілим, коли вглядаєшся в їхню соціальну та професійну приналежність: фактично це дискусії між «етнографами» та «комерсантами» (обидва поняття умовні, оскільки втягують в себе і представників суміжних сфер діяльності, передусім письменників, які пишуть «національними», тобто не-світовими мовами, діячів «національних» - зрозуміло, за мовою, а не за статусом – театрів, просто «національно стурбованих» людей із претензією на історичну ерудованість, політиків, які маніпулюють цією стурбованістю тощо). Мотивів таких розмов здебільшого два й обидва явно негативістські: з одного боку - нерозуміння «глобального» світу і неготовність життя в ньому (звідси й хвороблива «оборона свого»), з іншого – «чорна», без жодної духовної «підкладки» заздрість до тих націй та культур, які склали основу й стрижень глобального культурного простору, власне, зініціювали й уможливили його виникнення як такого. Зрозуміло, обидві групи експлуатують гасло «триматися свого», але якщо перші цілком щирі у своїх думках та почуваннях, то другі – виразні циники, справжнім сенсом чийого «антиглобалізму» є міщансько-двірницько-стукачеське «чому вони, а не ми?!». Не будемо далі конкретизувати, хто є хто, бо тема в нас інша.

А тема нашої розмови – класична музика як складова «глобального» (тобто всесвітнього) культурного простору. Внесення такого мотиву в дискусії про глобалізацію здатне дещо скоригувати їхню теперішню тональність, заразом присадивши затятість доморощених «глобаломахів».

 
Чому я був авангардистом?
Написав Олександр Різник   
Субота, 20 березня 2010, 11:07

В доперебудовчому Радянському Союзі існувала державна стилістична цензура: це коли відомі інстанції вирішували на предмет «пущать – не пущать» долю тих мистецьких творів, у яких, на думку мистецтвознавців у штатському, використовувалися "ідеологічно чужі» або підозрілі засоби виразності. Тобто – звуки, барви, рухи та способи їх сполучення, притаманні т.зв. «буржуазному» мистецтву, яке за визначенням мало бути глибоко ворожим радянському народові. А хто так не вважав, оголошувався ворогом народу та ідеологічним диверсантом. У живописі боролися з абстракціонізмом та сюрреалізмом, в літературі – з леттризмом та "конкретною поезією", в театрі – із хеппенінгом і «театром абсурду» (звісно, я назвав лише деякі об'єкти поборювання)…

Що ж до музики, тут, мабуть, важче згадати те, із чим влада не боролася, аніж навпаки. Щоправда, західна музика розвивалася настільки стрімко, що захекані ідеологічні оборонці СРСР ледь встигали визначити черговий об’єкт всенародної боротьби. То боролися з атоналізмом, то із додекафонією, а потім настала черга алеаторики, сонористики, «конкретної музики», «електронної музики» та інших страхітливих диверсійних підступів «загниваючого Заходу» проти «прогресивного людства». Так тривало десь до середини 70-х, коли Радянський Союз, остаточно зневірений у можливості переможної ходи соціалізму у світовому масштабі (певне, що під власним проводом), змушений був шукати по світах яких завгодно друзів й погоджуватись на будь-які умови цієї дружби. Коли серед друзів опинився італійський комуніст-алеаторик-сонорист Луїджі Ноно, а заразом і американський комуніст-хуліган й типовий рок’н’рольник Дин Рід, довелося принити «всенародну боротьбу» не лише з алеаторикою й сонористикою, але й з рок’н’ролом (фантастика, панове!). Щоправда, «советские товарищи» не забарилися на зустрічну вимогу: «авангардові» засоби виразності мусили неодмінно сполучалися із «соціалістичним змістом». Тож, як там ні як, але відтоді радянська стилістична цензура ганебно зійшла на пси. А ще років за 10 така саме доля спіткала й «соціалістичний зміст» (чи то пак «соціалістичний реалізм»).

 


© Олександр Різник, Київ - 2010 р.